Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Одеса, Сєвєродонецьк, Слав’янськ, Львів, Київ. Фотовиставка світлин молодих переселенців, яка мандрувала минулого та нинішнього року містами України, завершилася. Добіг кінця проект фототабору National Geographic-Україна для юних та талановитих фотоаматорів, що відбувся за підтримки Агентства США з Міжнародного Розвитку (USAID) та Інституту регіональної преси та інформації (IRMI).
Нагадаємо: влітку двадцять юнаків та дівчат пройшли тижневе навчання у професіоналів National Geographic, українських фотографів. Дізнавалися, як грамотно та водночас емоційно розповідати людські історії мовою фото. Метою фототабору було не тільки навчити молодь майстерності, але й показати суспільству через світлини буденне життя людей, чию реальність було зруйновано війною.
У проекті брали участь молоді переселенці, які обізнані у проблемах ВПО. Фотографи могли знайти спільну мову з героями, зробити так, щоб люди розкрилися, розповіли свої історії. Було багато зустрічей з переселенцями, що живуть у Харківській області. І – тисячі фотографій. На більшості – тутешні мешканці, дорослі та діти. Фотографії відобразили їхні почуття, проблеми та радощі. Фотоапарати були в руках небайдужих людей, які переживали історії разом з оповідачами.
Аліна Полянська, учасниця фототабору:
– Ми навчилися не просто робити «правильні» знімки – навчилися бачити. Світло і тінь, контрастність кольору, гармонійність об’єктів в кадрі – деталі, які зазвичай знаходяться в «сліпій зоні». Тренери змусили нас замислитися і про інший бік питання – повагу до людини. Найважливіше для фотографа – знайти до співрозмовника підхід і не лякати його клацанням затвора з перших хвилин знайомства. Необхідно провести з героєм майбутньої фотоісторії час, зануритися в атмосферу, в якій він існує кожного дня. Тільки так можна максимально чесно відобразити характер, побут і переживання. І це має особливе знаення, коли мова йде про переселенців – людей, які пережили багато негативних емоцій. У цій ситуації для фотографа головним приципом стає: “Не нашкодь!”
Лідія Іванова, учасниця фототабору:
– Цей проект, безумовно, надихнув на нові досягнення. Я стала сміливіше, більш активно брати участь в конкурсах, показувати своїх фото. Може, звучить пафосно, але навіть вирішила змінити сферу своєї діяльності, позбавитися роботи, яка не приносила задоволення. Загалом, участь у проекті допомогла мені багато чого зрозуміти і переосмислити.
Олена Шунькіна, учасниця фототабору:
– Навчилася по-справжньому бачити кадр. Зрозуміла, як можу завдяки фото піднімати нагальні гострі проблеми, привертати увагу до них. Після табору продовжила знімати переселенців. Навіть отримала нагороди за свої фото на Всеукраїнському фотоконкурсі. У тому числі, і від ПРООН. Зараз знімаю успішні історії переселенців у своєму місті проживання – Кривому Розі. Наприкінці лютого планується відкриття фотовиставки. Фототабір був відправною точкою, першою сходинкою у справі, котрою я займаюся зараз. Це був просто неймовірний досвід, який я ніколи не забуду.
Анастасія Турпетко, учасниця фототабору:
– Я зрозуміла багато чого. Наскільки важлива роль документальних фотографій в медіа. Що світові потрібні фотографії, їх не буває багато, навпаки: фотографій завжди не вистачає. Що документальна фотографія може і має бути красивою. Кожна людина може фотографувати, і я також можу, і у мене виходять непогані фотографії. Знаю зараз, що є різниця між твоїм баченням світу та світлинами, що в тебе виходять. Потрібні певні зусилля, щоб передати ситуацію саме такою, як ти її бачиш. Взагалі людина відчуває потребу в тому, щоб її фотографували, споглядати себе та своїх рідних на фотографії.
Зрозуміла, що хочу займатися журналістикою – розповідати людям історії, в тому числі – фотоісторії. Буквально за два місяці після фототабору влаштувалася на нову роботу в онлайн-виданні, цільова аудиторія якого – люди з Донбасу: як ті, що залишилися на окупованій території, так і ті, хто став переселенцем. Я та мої колеги розповідаємо історії про людей та для людей. Намагаюся робити фоторепортажі з різних подій для того, щоб жителі окупованих територій знали, що відбувається в Києві. Участь у фототаборі допомогла мені стати більш впевненою в власних силах.
Протягом півроку фотовиставку, яку склали 50 фотографій фотоаматорів, приймали у різних містах України. Відвідувачами виставки стали школярі, фотографи, журналісти, студенти, чиновники, викладачі. Жителі великих мегаполісів та невеликих міст. Молодь та люди похилого віку. Серед них не було тільки байдужих.
Ось деякі відгуки відвідувачів.
“Очень интересно увидеть истории, подобные своей. Хорошо, что находятся люди, умеющие порадовать увиденным, прочувствованным. Благодаря таким работам и выставкам есть надежда, что люди останутся людьми, не перестанут верить в себя, людей и будущее. Спасибо, ребята”. В.В.Лотишин, Дніпропетровськ
“Замечательно, трогательно! Так необходимо сейчас видеть других людей, людей, вырванных из привычной жизни, их проблемы, горести и надежды. Все будет хрошо. Украина и украинцы смогут преодолеть трудности и невзгоды вместе, в единстве и взаимопонимании” К.В.Бойкова, Сєвєродонецьк
“Є проблеми, про які важко говорити. Фотографи оголюють душу, зачіпають за живе, змушують співчувати. Кожна світлина, як пазл, доповнює картину сприйняття війни та ВПО. Дякую за можливість стати частинкою такої України. Сподіваюсь, що завдяки такій виставці зміниться ставлення до ВПО. І найголовніше, життя не завершується поки є ті, хто про це говорить” Софія, Львів
Життя не завершується, поки є ті, хто говорить про наболіле. А дехто здатний це робити виразною мовою фотографії. Бажаємо учасникам фототабору завжди бути красномовними у своїй справі.
